Казки про тварин

       Казка як своєрідний жанр народної творчості здавна посідає важливе місце у фольклорі всіх народів світу. Згадки про казку (як і її зразки) знаходимо в різноманітних писемних пам’ятках, що дійшли до нашого часу крізь віки і тисячоліття. Так, в Китаї ще у XXII ст. до н. е. був відомий збірник казок — «Шан-Хої-Кінг». Ряд казок Стародавнього Єгипту було зафіксовано у XIV ст. до н. е. За багато століть до нашої ери активно побутували казки в Індії. Чимало з них увійшло потім до славнозвісного збірника «Панчатантра». Широкого розголосу набули стародавні казки Арабського Сходу, що склали цілий збірник «Тисяча і одна ніч» й були потім перекладені на мови багатьох народів.     Мабуть, жоден з видів народної творчості не відзначається таким багатством нашарувань, як казка. На ній позначився вплив різних історичних епох, починаючи від первісного суспільства і до наших днів. Усе це свідчить про важливе місце казок у культурно-побутовій практиці людства уже на ранніх щаблях його історичного розвитку і про тісний зв’язок їх з життям народу «Історія казки, — справедливо відзначає російська дослідниця Е. Померанцева, — є насамперед історія її співвідношення з дійсністю» .Звичайно, кожна казка, як, до речі, й твори інших жанрів фольклору, певний елемент нової дійсності засвоювала не механічно, не прямолінійно, а в своєрідному, передусім художньо-естетичному аспекті. Тим-то нове в казці тієї або іншої історичної доби щоразу й неминуче «зливається із старим в одне органічне ціле» .Будучи здавна одним з провідних і визначальних жанрів усної народної творчості, істотно впливаючи на процес формування різних видів та жанрів фольклору, на його загальну поетику, на характер жанрової системи тощо, казка разом з тим відіграла важливу роль і в розвитку писемної традиції людства. Ще в античному світі (зокрема, в Стародавній Греції та Римі) казка як пізнавальне і художнє джерело використовувалась істориками, поетами. Дослідники пізнішого часу, наприклад, слушно зауважували, що давньогрецький письменник і філософ Плутарх, який написав багато творів історичного змісту, «у своїх оповіданнях дає більше казок, ніж історичного викладу» Велике значення мали народні казки для становлення та розвитку багатьох жанрів художньої літератури (передусім пригодницького роману, повісті, новели, байки, літературної казки-алегорії тощо). На щедрому, життєдайному грунті казкової традиції у всіх народів світу започаткувався та розвинувся і такий характерний вид професіональної художньої творчості, як дитяча література.За своєю природою казка є досить характерним жанром фольклору; вона щільно примикає до інших різновидів народної оповідальної творчості, насамперед до легенди, переказу, оповіді, які, як відомо, особливо тісно пов’язані з конкретною історією, реальним життям і побутом їх творців. Художні образи казок, психологія характерів, ситуації, художні деталі казкового епосу в своїй основі завжди глибоко самобутні й історично конкретні, бо ж вони у специфічній художній формі відбивають життя, погляди, смаки та сподівання певного народу у певний час його історії.Проте казка має й чимало відмінного від суміжних з нею жанрів оповідального фольклору. Це, зокрема, притаманна їй своєрідна внутрішня установка на вимисел. Якщо в легенді або, скажімо, переказі основним є підкреслення «достовірності» чи «імовірності» того, про що йдеться у творі, то казка завжди розповідає явну «вигадку», яка цікава не сама по собі, а передусім своїм більш або менш прозорим натяком на якесь конкретне життєве явище, захоплює своєю алегоричністю, і це завжди усвідомлюється як самим творцем казки, так і її виконавцем і слухачем.Установка на вимисел в казці перебуває в органічному зв’язку з іншою не менш характерною ознакою — розважальністю. «Коли казку, — слушно підкреслює російський фольклорист О. Никифоров, — розповідають не для розваги, а, напр., з метою дидактичною, повчальною, вона перетворюється в чисту легенду, повчання і при цьому набуває часто навіть нових особливостей побудови» .     У сиву давнину форми усної поезії були ще слабо диференційовані, до того ж і сама народна творчість тоді досить щільно перепліталась з різноманітними побутовими та ідеологічними чинниками, ймовірно, що й казка була у ті далекі від нас часи певною мірою зв’язана з міфами, з різними соціальними інститутами, ритуальними відправами, обрядами та всілякими забобонами, відзначалася своїми жанровими особливостями, функціональними рисами і в цілому була не такою, як вона відома нам нині.Народи світу в своєму розвитку загалом пройшли більш або менш аналогічні історичні стадії. Це відбилось і на казці, про що свідчать однотипні у казковому епосі різних народів нашарування, глибока спорідненість, часом вражаюча подібність багатьох сюжетів, мотивів та образів, хоч безсумнівна при цьому й величезна, особливо у пізніші часи, роль культурного взаємообміну між народами.До того ж казка як характерна форма художньої розповіді за своєю природою здавна забезпечувала широкий простір для участі в процесі її творення та поширення індивідуального творчого начала. Імпровізаційний елемент у творах цього жанру завжди посідав досить важливе місце, хоч знаходив і не настільки широкий вияв, як, скажімо, в легенді, переказі або оповіді. У казці він більшою мірою, аніж в інших видах оповідальної творчості, стримувався різноманітними чинниками формального порядку (більш або менш усталеною фабулою, внутрішньою цілісністю сюжетів та мотивів, законами композиції, системою так званих «загальних місць» тощо), щоразу сполучався з певною (казковою) традицією.Крім того, у порівнянні з іншими жанрами фольклору казка надзвичайно сильно виявляє схильність до взаємодії з писемною традицією, що не могло не позначитись на її характері й особливостях розвитку. Можна сміливо твердити: з появою писемності казкова творчість дістала характерне, якісно нове джерело для свого збагачення, поширення й функціональних виявів.     Усе це й склало той специфічний грунт, на якому народна казка в міру культурного поступу людства дедалі більше зростала вшир і вглиб, у кожну історичну епоху своєрідно оновлювалась, переосмислювалась, видозмінювалась, постійно збагачувалась і розвивалась як з погляду генетичного, так і типологічного, щедрим потоком вливалась у культурну скарбницю кожного народу як її неоціненне надбання і водночас активно запліднювала казкову традицію інших народів, проте й сама часто-густо зазнавала при цьому неабияких впливів.Тривалість розвитку, тісний зв’язок з конкретною суспільно-історичною й культурно-побутовою практикою широких верств трудового народу, змінність функцій, активні міжнародні взаємодії, різнохарактерність зв’язку народної оповідальної творчості з писемною традицією спричинились до появи у фольклорі народів світу казок найрізноманітніших форм і видів (казок про тварин, фантастичних, пригодницьких, побутових казок — у тому числі сатиричних, гумористичних, — казок типу притч, байок та ін.). При цьому кожна з таких груп (чи циклів) народної оповідальної творчості відзначається своїми, притаманними лише їй особливостями побудови художнього образу, характерними прийомами типізації Дійсності, засобами композиції тощо. Таким чином, природно постає питання про рамки й загальні особливості казки як специфічного виду (чи жанру) народної оповідальної творчості.З погляду жанрових особливостей казка є досить характерним художнім утвором. Завдяки своїй специфічній природі, своєрідній універсальності охоплення життєвих явищ казка як жанр за тривалий період свого розвитку помітно розрослася (причому — за різними ознаками та по багатьох лініях), давши початок відмінним між собою щодо жанрових ознак художнім різновидам, які, проте, ніколи остаточно не поривають із своєю природною жанрово-генетичною основою і фактично є органічною складовою частиною того широкого поняття, що звичайно у фольклористиці пов’язується з терміном «казка».        Як бачимо, казка виходить за межі традиційного для науки про народну творчість поняття жанру; скоріше це — окремий, специфічний масив, який об’єднує в собі різнохарактерний щодо художніх, композиційних та загалом жанрових особливостей матеріал. На це неодноразово вказувало багато дослідників різного часу ⁵. «Загальноприйнято, — слушно зауважував російський вчений В. Пропп, — вважати казку жанром. Між тим до складу казок увіходять різноманітні за поетичною природою твори. За своєю структурою фантастичні казки — дещо цілком інше, ніж казки кумулятивні або казки про пошехонців. Отже, казка — поняття більш широке, ніж жанр» .Різноманітність художніх форм казки як її суттєва жанрова ознака ще раніше впала в око й О. Никифорову. «Казка, як надто складний і багатий вид поезії, — відзначав він, — живе не в одній єдиній формі, а в багатьох» .Звідси зрозумілі й ті величезні труднощі, які щоразу постають перед дослідниками при класифікації зразків народної творчості, особливо казки. Адже систематизацію творів того або іншого жанру бажано й необхідно було б здійснювати за єдиним принципом, на основі певного критерію відбору та оцінки фольклорного матеріалу, з урахуванням якоїсь більш-менш постійної, визначальної жанрової ознаки, інакше класифікація фактично втрачає наукове значення. Тим часом народна творчість протягом багатовікової історії свого розвитку зазнала таких доконечних змін, такого ґрунтовного переосмислення, що відшукати якусь визначальну, головну рису певного жанру, характерну для всіх часів його розвитку та різноманітних умов конкретного побутування, фактично буває дуже важко, а то й неможливо. Ось чому, класифікуючи, наприклад, українську народну пісенну творчість, дослідники змушені вдаватись до різних критеріїв її добору та оцінки ⁸, що є найбільш доцільним і цілковито виправданим на сучасному етапі розробки даної проблеми. Цей же підхід та принцип полікритеріальності повинні бути виявлені і щодо казки, в якій взаємодіють сформовані у різні історичні епохи різнохарактерні за своїми жанровими особливостями художні форми і про жанрову специфіку якої — як окрему даність у системі жанрів фольклору в цілому — можна говорити лише в загальному плані.     У фольклористиці можливі різні типи класифікації зразків народної творчості — залежно від конкретної мети, наявності фактичного матеріалу та ступеня його вивчення.Одним з найважливіших завдань науки про народну творчість є здійснення наукової класифікації фольклору, що має передусім пізнавальне значення. Класифікація такого типу повинна глибоко розкрити особливості жанрової системи фольклору на кожному історичному етапі, а також якомога повніше відбити історію виникнення, складання та дальшого поступування кожного жанру зокрема, повинна сприяти з’ясуванню закономірностей його розвитку й характеру зв’язку з тим конкретним соціальним і етнокультурним середовищем, в якому він виникав і потреби якого був покликаний задовольняти; повинна допомогти збагнути характер взаємодій того або іншого жанру з різноманітними видами та формами художньої й історично-побутової практики мас тощо. Зрозуміло, що створення такої ґрунтовної системи можливе лише як наслідок тривалого, копіткого і глибокого вивчення усієї різноманітності фактів та явищ народної творчості в їх постійному зв’язку одного з одним та з конкретною, історично змінною дійсністю, з максимальним урахуванням загальних закономірностей та особливостей розвитку фольклору. На жаль, на сучасному етапі розвитку фольклористики це завдання поки що не може бути належно розв’язане.Інший характер мають класифікації, які здійснюються емпіричним шляхом і знаходять специфічне застосування (зокрема, використовуються при укладанні збірників), виробляються з метою попереднього групування, робочого каталогізування різноманітного фольклорного матеріалу тощо. Таке попереднє систематизування зразків народної творчості має передусім утилітарне, прикладне значення, переслідує суто практичну мету, і високих вимог до нього ставити не слід. Адже основне його завдання — надати тому або іншому виданню чи каталогові певної зручності в користуванні, забезпечити можливість швидкого відшукування в ньому (для порівнянь, зіставлень) якогось окремого твору чи й цілого циклу творів.     Одним з прикладів такої класифікації є відомий «Покажчик казкових типів», складений фінським фольклористом Антті Аарне (1867 — 1925) і виданий ним у 1910 р. Незважаючи на певні недоліки запропонованої Аарне систематизації народних казок за їх сюжетами та мотивами (нечіткість окремих рубрик, деяка Довільність при віднесенні ряду творів до того або іншого сюжету чи мотиву та ін.), цей покажчик все ж міцно увійшов у міжнародну практику фольклористів-казкознавців при укладанні ними збірників народної оповідальної творчості. У 1929 р. російський фольклорист М. П. Андрєєв (1892 — 1942) доповнив покажчик новими сюжетами та мотивами і видав його окремою книгою . Відтоді цей довідник широко використовується (для зіставлень, порівняльного вивчення творів народної прози) вченими, зокрема видавцями та дослідниками казок різних народів.Покажчик А. Аарне був пізніше також доповнений американським фольклористом С. Томпсоном, який зафіксував та увів до нього чимало нових мотивів з .епічної творчості багатьох народів світу. Фактично покажчик Аарне — Томпсона ліг в основу систематизації й польських народних казок, яку здійснив Ю. Кржижановський .При укладанні та виданні східнослов’янських казок упорядниками звичайно використовується покажчик Аарне — Андрєєва. До речі, схема розташування казкового матеріалу, що наводиться тут, була цілком прийнята й білоруським ученим К. П. Кабашниковим, який підготував та видав ґрунтовний збірник білоруських народних казок про тварин.* * *Характерний цикл у казковому епосі всіх народів світу складають казки про тварин (так званий «звіриний епос»). Це досить специфічний масив народної казки, з історичного погляду — її найдавніший шар. У порівнянні з іншими різновидами казкового жанру ці твори як за своєю образною системою, характером художнього вимислу, так і щодо тематики та ідейно-художніх рис відзначаються певними особливостями, що й дає підставу виділити їх в окрему, самостійну групу.Незвичайними є вже самі генетичні витоки художніх образів, сюжетів та мотивів цих казок. Тут знайшов свій характерний вияв «ідеологічний синкретизм» первісної доби, своєрідно відбились світоглядні основи художньої творчості людини стародавнього часу. Протягом усієї історії людства неминучих змін зазнавали й казки про тварин. Це, зокрема, проявлялось у перебудові їх функцій, в переосмисленні багатьох образів та мотивів, що склалися ще в первісній добі, в корінних зрушеннях, що сталися в характері самого художнього вимислу, в змінах способу типізації явищ навколишньої дійсності та у виробленні відповідних часові композиційних особливостей даної групи казок.Слід підкреслити, що народні казки систематично почали записувати порівняно пізно (коли даний жанр уже до певної міри почав «деградувати»), і, отже, вони стали відомі дослідникам не такими, якими були колись, а в значно зміненому вигляді, що дуже утруднює їх вивчення. Це, зокрема, стосується й такого найдавнішого шару казкового жанру, як «звіриний епос», який дійшов до нас на досить пізньому шаблі свого історичного розвитку, коли образ тварини у творі давно втратив первісне значення і фактично «став сприйматись як алегоричне зображення людини» .Для того щоб збагнути суть, справжню природу будь-якого жанру народної творчості, визначити місце у колі інших її художніх форм, важливо розкрити його генетичні джерела й функції на початкових етапах виникнення, простежити особливості формування і дальшого поступування в нерозривному зв’язку з усім процесом розвитку різноманітних форм творчості, в загальному контексті трудової, суспільно-історичної та культурно-побутової практики людини. При з’ясуванні характеру «звіриного епосу» як окремої даності у жанрі казки необхідно зробити бодай короткий екскурс в його життєві витоки, торкнутися питання про передісторію художнього вимислу в творах цієї групи.Виразний відбиток на «звіриному епосі» у початковий період його формування залишили, зокрема, тотемістичні уявлення людей стародавнього часу про навколишній світ. «Тотемізм, — як відзначають вчені, — це ціла стадія в історії первісної релігії, стадія, через яку пройшло все докласове суспільство на певному ступені свого розвитку». Ці тотемістичні, фантастичні за своєю суттю вірування виникли на основі забобонного схиляння первісної людини перед іншими живими істотами (найчастіше — тваринами, рідше — рослинами), обожнювання їх як мовби охоронців, могутніх захисників та покровителів роду.Один з відомих дослідників первісної релігії англійський вчений Д. Фрезер так охарактеризував ті стародавні уявлення людини, які дістали в науці загальну назву — «тотемізм»: «Тотем... становить собою клас матеріальних предметів, до яких примітивна людина ставиться з особливою повагою, гадаючи, що між ними і нею існує тісний і інтимний зв’язок. Зв’язок цей двобічний: тотем заступається за людину, остання відплачує тотему тим, що утримується вбивати свій тотем, якщо він відноситься до класу тварин, рубати й зривати, якщо до класу рослин, і виявляє йому всілякі знаки поваги... Усе це виливається у своєрідну релігійно-соціальну систему, що носить назву тотемізму»Тривалі спостереження людини над життям і поведінкою різноманітних представників фауни, їх взаєминами тощо живили фантастичні вірування та забобони, природно викликали в людей прагнення якось пояснити усі оті незрозумілі їм закономірності навколишнього життя, ту загальну гармонію, яка склалася у живій природі, збагнути ту «доцільність» та «розумність» поведінки звірів, що насправді були наслідком природного відбору в тваринному світі. Усе це органічно сполучалось з віруваннями про здатність звірів мислити, розмовляти, розумно діяти, своєрідно доповнювало всі інші релігійні уявлення людей.Так поступово під дією різноманітних чинників серед різних народів світу в стародавні часи склався культ тварини, який, у свою чергу, зумовив появу й багатьох ритуальних відправ, характерних дійств, що доповнювались та «оздоблювались» різноманітними елементами первісної магії.Слід підкреслити, що тотемізм як одна з форм релігії все ж значною мірою базувався на матеріалістичних основах світогляду людей стародавнього часу. Не анімістичні погляди трудівника, не просте його споглядання природи були при цьому визначальними, як схильний трактувати це, наприклад, німецький вчений Я. Грімм , а насамперед суто практичні інтереси людей, їх прагнення «зрозуміти життя тварин, оволодіти засобами їх приручення, захисту від нападу і способами промислу» .Тільки на дуже низькому рівні розвитку продуктивних сил суспільства, в умовах величезної залежності людини від зовнішніх обставин й міг виникнути той притаманний первісній добі грубий культ природи, «принизливість якого, — як відзначав К. Маркс, — особливо виявляється у тому факті, що людина, цей володар природи, благоговійно падає на коліна перед мавпою Ханумані і перед коровою Сабалою» .До речі, ці ж матеріалістичні підвалини, на яких виник тотемізм, фактично визнаються й деякими буржуазними вченими. Так, Д. Фрезер стверджував, що «тотемізм можна зрозуміти, насамперед, як організовану кооперативну систему магії, що служить цілям забезпечення членів суспільства, по-перше — багатими запасами усього необхідного і, по-друге, — охороняючу від усіх небезпек, які підстерігають людину в її боротьбі з природою» .Звичайно, при з’ясуванні джерел та еволюції образів українських народних казок про тварин в їх історичному розвитку не можна перебільшувати значення стародавніх міфічних уявлень. Не слід забувати й пізніші культурні впливи, які призводили до відчутних, часто доконечних змін та переосмислень давніх образів і сюжетів. Неабияке значення у формуванні «звіриного епосу» всіх європейських народів мала середньовічна поема про хитрого, мстивого, підступного та пронозливого лиса. Особливо значним був вплив створеної за мотивами німецької версії цього твору поеми «Рейнеке Лис» (1794) німецького поета Й. В. Гете (1749 — 1832), яка пізніше стала відомою у багатьох країнах світу. Східнослов’янська казкова традиція (як, загалом, і казки багатьох інших народів) так само ніколи не була байдужою до впливів, які всілякими шляхами доходили до неї з різних культурних осередків Європи, Азії, Африки тощо. І все ж одним з найважливіших джерел переважної більшості образів казок даного циклу має бути визнана передусім місцева традиція, найдавніші, зокрема тотемістичні, уявлення та вірування людей.У казках східних слов’ян дуже поширений образ вовка. Справа в тому, що саме вовк, як небезпідставно припускає С. Токарєв, у слов’ян здавна був особливо шанованою, «священною (тому, що найбільш небезпечною) твариною» . Отже, мабуть, не випадкові в українському фольклорі повір’я про вовкулаків (про вовків, у яких наче б за певних обставин може часом перекинутись людина). До речі, в давнину (ще до нашої ери) ці повір’я були поширені й серед племен, розселених у районі Верхнього Подніпров’я. Про одне з цих племен — неврів (чи «наварів»), яке дехто з дослідників вважає одним з ранніх слов’янських племен , згадує й стародавній грецький історик Геродот. Посилаючись на сповнені різних домислів грецькі та скіфські перекази, Геродот переповідав повір’я про вовкулаків. Він фактично приписував таку здатність неврам, серед яких це повір’я було поширене і які уявлялись йому чарівниками. «Щорічно, — писав Геродот, — кожен невр стає на кілька днів вовком, а потім знову набуває свого попереднього вигляду» .     Культ вовка взагалі був поширений серед давніх племен слов’янської групи, про що свідчать відгомони його у слов’янському фольклорі пізнішої доби. Це відзначає й російський етнограф С. Токарєв. «Сліди шанування вовка, — пише він, — зберігались у слов’ян довгий час. Наприклад, у болгар викрадення вовком вівці з отари вважається щастям і честю для господаря, торговцеві худобою це віщує бариш; встановлені особливі дні в листопаді або лютому як «вовчі свята». У східних слов’ян сліди культу вовка слабіші. Однак у гуцулів деякі релігійні люди справляли щорічно свято на честь вовків. У гродненських білорусів був звичай у певні дні року — напередодні Різдва — не називати вовка цим іменем, щоб не викликати його тим з лісу, а іменувати алегорично «колядником» і т. ін.» .Серед українських казок про тварин є давня за походженням казка (відома в кількох порівняно незначних варіантних відмінностях) про вовка-«колядника» (або «щедрівника»). Тут вовк забирає («виколядовує») у діда овечку, козу, коня, бабу, а потім і самого діда, відносить усе це до себе в ліс і з’їдає. У цих творах мовби відлунює думка первісної людини про її безпорадність, безсилість перед сильним звіром, якого неможливо перемогти, а можна лише якось задобрити, принісши йому щось у жертву. Тільки в деяких варіантах твору дід з бабою обманюють вовка, а часом і розправляються з ним, що є, очевидно, пізнішим нашаруванням.Взагалі у східних слов’ян існувало чимало різних повір’їв про вовка. Вважалось, наприклад, що вовк перебуває під покровительством самого «бога» (чи котрогось із «святих») і лише з їх згоди може напасти на вказану йому жертву. Тому у вовка не можна було віднімати здобич, яку йому наче «сам бог послав». Ще порівняно недавно (у XVII ст.) поширеним був забобон, що вовка не слід гнівити, бо він потім, виючи, може накликати на людей пошесть або війну . В білорусів була й така прикмета: якщо вовк перейде комусь дорогу, то це нібито віщувало успіх .     Подібні ж повір’я про вовка, як зауважив відомий російський етнограф та фольклорист Д. К. Зеленін, були поширені і серед інших європейських народів — сербів , румунів, естонців , гагаузів  та ін.